top of page

Транс* мапа України до Дня видимості трансгендерних людей

31 березня 2024 р.

До Дня видимості трансгендерних людей, який відзначають сьогодні, 31 березня, ми провели опитування транс* спільноти України щодо того, в яких областях України проживають ці люди, і відобразили отримані дані на адміністративній мапі України.

Також ми попросили наших респондент_ок поділитися своїм поглядом на те, наскільки безпечно бути трансгендерною людиною там де вони мешкають і якою є їх буденна взаємодія з оточеннням.


В опитуванні взяли участь 160 трансгендерних та небінарних людей, більшість яких постійно проживають на території України.


*Це опитування не є повноцінним соціологічним дослідженням і його результати не можуть бути трактовані як однозначно репрезентативні. Нашою метою було не надати точну статистику, а радше показати зріз частини спільноти, до якої ми маємо доступ, та зробити видимими проблеми та труднощі, з якими стикаються ці люди.



Пояснення: числами позначена кількість трансгендерних персон, що проживають на території відповідної області. Зеленими цифрами позначено кількість людей, що проживають на підконтрольних Україні територіях, червоними - людей, що проживають на територіях, окупованих рф. Кольори, якими зафарбовані регіони України (області та АР Крим) на мапі, не несуть смислового значення, вони суто декоративні.

Цитати деяких респондент_ок, які ми наводимо нижче, були анонімізовані, щоб виключити можливість розпізнавання конкретних осіб та нараження їх на небезпеку. Це пряма мова українських транс* людей з різних регіонів про проблеми, з якими вони стикаються, а також про позитивні моменти. Серед типових проблем люди називали, зокрема, звільнення з роботи, виключення з навчального закладу, відмову в оренді житла, фізичне насильство, гомо-/трансфобні образи на вулиці та в колективі, фізичне насильство, неприйняття в родині, місгендеринг, булінг, негативне ставлення / трансфобію / брак обізнаності з боку медиків тощо.


Особливо небезпечною є ситуація на окупованих росією територіях, де крім проблем, названих вище, людям загрожує гомо- і трансфобне законодавство та притягнення до кримінальної відповідальності, доступ до переходу практично відсутній, а також значно вищий ризик фізичного насильства.


Читаючи відповіді, можна побачити, що така ситуація суттєво впливає на психологічний стан та поведінку транс* людей. Зокрема, чимало з них говорять про те, що відчувають страх: страх відкриватися родичам, страх відкриватися друзям, страх відкриватися на роботі / у навчальному закладі, страх фізичного насильства на вулиці, страх дискримінації у різних установах, страх аутингу.


Деякі люди говорять про свідоме рішення лишатися «у стелсі», невидимими, і для багатьох з них ця невидимість вимушена, через наведені вище проблеми. При цьому, зберігати невидимість може бути непросто – особливо, для мешканців маленьких містечок та сіл. Для багатьох чи не єдиним простором для відкритості та самовираження стають онлайн-спільноти, але навіть там люди час від часу стикаються з образами та цькуванням. Частина людей знаходяться у соціальній ізоляції – не мають жодної підтримуючої спільноти і навіть не знайомі з жодною іншою транс* людиною у своєму населеному пункті.


Водночас, чимало людей говорять про те, що ситуація покращилася, порівняно з тим, що було раніше, що в них є з ким поговорити і до кого звернутися, що медики і представни_ці держорганів до них ставилися доброзичливо і з повагою, хай навіть помилялися в чомусь, але через брак знань, а не через трансфобію. І це дає надію на подальші зміни.


Далі – пряма мова. Цитати наведені з максимальним збереженням манери мовлення опитаних, правок зазнала тільки орфографія, пунктуація та іноді стилістика – і то лише почасти. Деякі уривки з деяких цитат були вирізані, але лише через побоювання, що моменти дуже особистого досвіду в них описані могли призвести до впізнання цих людей їхніми родичами або іншими людьми, якщо ті прочитають цю публікацію – і це створить їм проблеми, які ми спричинити не хочемо.



Вінниця та Вінницька область


«Наразі я не мешкаю на Віниччині, але я прожив там 18 своїх років життя, тому можу надати інформацію щодо життя тут, як трансгендерної людини.


Тоді, коли я тут жив, я ще не змінив документи і не був на гормонах, однак я почувався достатньо безпечно. Я стикався багато разів з незручними питаннями, конфлікти були, булінг різного виду. Але це ніколи не загрожувало моєму життю. Я був сильний і це мені допомогло. Я дуже мало говорив про себе впевнено, що я транс* персона, але всі це знали, 100%. Однак у мене багато друзів і людей, що добре до мене ставилися, тому я вважаю, що прийняття є.


У державних установах, на кшталт лікарні і РАЦСу, до мене теж добре ставилися і враховували мої прохання щодо бажаного імені й займенників, коли документи були ще старі. Тому Віниччина лайк і супер».


 

«Рівень безпеки та комфорту в нашій області 3/10».




Дніпро та Дніпропетровська область


«Як небінарній людині (вони/воно), яка має цис пас (примітка: можуть бути розпізнані як цис людина), мені зазвичай не роблять жодних зауважень.


Я розповіло про мою ідентичність деяким близьким людям, двоє з яких теж транс*, і саме вони мене прийняли без жодних питань. Також я озвучило свою ідентичність перед студентами моєї групи в навчальному закладі, проте через те, що це було ще на першому курсі, всі про це забули і просто сприймають мене як цис людину. Також в мене є дві (цис) подруги-однокурсниці, яким я теж окремо сказало про це, і підкреслило, що я хочу спробувати використовувати займенник «воно». Одна з них намагалася перші кілька днів, але потім тихо почала ігнорувати – попри те, що я продовжувало цей займенник використовувати в нашій приватній групі (в месенджері). Мені не хочеться влаштовувати скандали, я просто хочу пережити університетське життя до кінця, тому я нічого не кажу, незважаючи на неприємні фонові відчуття.


Батькам я нічого не розповідаю, бо я не єдина квір дитина в сім’ї і не хочу їх «розчаровувати», тим паче що вони навіть бінарну трансґендерність не розуміють до кінця.


Коли взимку ми пішли очно здавати екзамени, під час тривоги ми чекали в коридорі і я почуло, як студенти з нашої групи голосно сміялися над ідеєю існування транс* жінок, і обидві мої подруги піддакували. Було неймовірно огидно, але я промовчало, бо нічию думку я б тоді не змінило, і тільки створило б собі проблеми. Тим паче, що ми в той момент писали екзамен (так, прямо в коридорі, на колінці), і я хотіло все встигнути.


Також одного разу я було в гостях в колишньої кращої подружки і вона вирішила показати мені тіктоки двох українських транс* хлопців, що були в романтичних стосунках, коментуючи це як «Дивись які дивні, правда?» Тоді я ще не усвідомлювало свою ідентичність, але вже мало одну близьку транс* людину в своєму житті (і подружка про це знала), тому теж було дуже неприємно.


Загальне моє враження про моє місто: транс* людей багато хто сприймає як жарт та як щось дивне, навіть не-гетеро люди (одна з подружок-однокурсниць — бі (примітка: бісексуальна) та феміністка... що любить ГП). В цьому мало приємного. Але є й інші транс* люди, і я знаю декількох небінарних персон, тому від цього трохи легше».


 

«Постійний страх робити камінг-аут, бо через нього можуть побити, в школі був частково через це булінг. Рівень безпеки — 4/10. Наш мер вважає нас хворими і більшість людей з ним погоджуються».


 

«Небезпечно, стикаюся з дискримінацією і насильством постійно».


 

«Трансгендерна жінка, знаходжуся на ЗГТ (примітка: замісна гормональна терапія), ставлення до мене дуже різне — від „дорослих“ натяків і усних погроз до більш-менш нейтрального. Зовнішні зміни від ЗГТ змушують деяких оточуючих якось реагувати, але деяким взагалі все одно. Однак, коли хтось до мене звертається як до жінки, то в цей момент я відчуваю сильну ейфорію. Я не впевнена, але відчуваю, що якби я вдягла сукню, підбори, зробила мейк і вийшла так у відкрите суспільство оточуючих мене людей (дуже цього хочу, але боюся) — мені був би капець!»


 

«Ніколи не почувалася в безпеці і не думаю що зможу.


В цілому, навіть якщо ставлення багатьох людей нейтральне, кілька яскравих негативних випадків із досвіду псують довіру і враження про людей. Ті ж, хто ставляться „нейтрально“, частіше за все уникають контактів з транс* людьми, якщо знають про їхній статус, ну і багато залежить від зовнішніх чинників, наприклад, таких як пас (примітка: здатність бути розпізнаною людьми як представни_ця того гендеру, з яким людина ідентифікує себе сама).


Я вважаю, що з соціалізацією трансгендерних людей в Україні все не надто добре».


 

«Не сказав би що почуваюся безпечно, намагаюся не виділятися сильно, при знайомствах просто говорю що я хлопець і натурал за орієнтацією. В мене є коло творчих людей, і там відкритою людиною бути класно. Якщо ж брати саме місто, було би комфортно з нормальним ставленням до цього, але на даний момент ні. Не сказав би що спілкуюся багато з ким, але часто це жінки або просто люди старші ніж 16-20 років (особливо хлопці)».


 

«Я поки не є відкритою транс* персоною (в соціальному плані), але дивлячись зі сторони, не думаю, що моя відкритість викликала би великі проблеми чи фізичну небезпеку для мене. Я студент, і я не є відкритим швидше від невпевненості у самому собі та дисфорії. Думаю, що наприклад мої однокурсники поставилися би до цього нейтрально, викладачі теж (чи просто б не приймали це). Планую стати відкритим після початку транс* переходу».


 

«Не зміг отримати жодної довідки, всі лікарі трансфобні до мозку кісток, відкриватися я не можу, бо це небезпечно, та позитивного сприйняття я теж не бачив».


 

«Гадаю, що бути відкритою транс* персоною в Дніпрі — дуже ризиковане рішення. Бо суспільство, за моїми спостереженнями, не має уявлення про те, що таке насправді ця трансґендерність. Люди мають про це дуже різні думки, але ж знову, достатньо далекі від того, як воно є насправді. Однак є і ті, хто розуміють, але це здебільшого нове покоління. За своє життя я ніколи не бачив відкриту транс* персону, зовсім ніколи. Всі трансґендерні персони, з якими я спілкувався були закритими.


Я не знаю, чи міг би я себе назвати відкритою транс* персоною, раніше, мабуть, але тоді я потрапляв у неприємності через це. Іноді намагалися щось негарне з цього приводу казати, навіть хотіли попсувати майно і погрожували фізичним насиллям.


Хотів би, щоб люди більше знали про трансгендерність, більше розуміли, бо дуже складно та боляче так жити».


 

«Живу в Кривому Розі, в основному люди тут трансфобні, тому я ніколи нікому не відкриваюся і лишаюся в очах інших людей цисгендерним чоловіком – це найкомфортніший розклад. Але бувають ситуації, в яких я не можу заявити про те, що я чоловік і відстояти свої права. Наприклад, в університеті всіх хвилює лише ім’я в паспорті. Якби я був відкритою транс* людиною, то мене б з великою імовірністю вже побили».


 

«Я — транс*дівчина з Кривого рогу. Відтоді, як я почала перехід, у мене підвищилась соціальна тривожність, страх, що хтось зрозуміє, що я транс* дівчина та завдасть мені шкоди. Коли хтось зайві пару секунд дивиться на мене, я починаю копатися у собі та рівень тривоги зашкалює. Це місто не надто доброзичливе, особливо для ЛГБТК+, особливо у деяких районах... Але бажання бути собою та щасливою переважує страх та тривогу. Мало хто адекватно сприймає транс*персон у цьому місті, як люди середнього віку, так і молоді. Винятки є, але надто малі, щоби бодай почуватся у безпеці».


 

«Відчуття безпеки серед людей:

«Доволі безпечно! Я не почуваюся в більшій небезпеці, ніж інші люди. Часом трапляються казуси, але я можу розраховувати на допомогу та підтримку від оточуючих».


Наскільки комфортно бути відкритою транс* персоною у вашому середовищі:

«Не маю відповіді, бо здебільшого намагаюся приховати або обійти цей факт».


Яке ставлення до транс*людей у громаді:

«Люди ставляться або позитивно, або нейтрально. Я рідко зустрічаю відкриту агресію на свою адресу».


 

«Я трансґендерний хлопець 18-ти років і коли знаходжусь на вулицях Дніпра, почуваюся впевнено лише тоді, коли мій зовнішній вигляд включає усі ґендерно визначені аспекти, за якими суспільство зможе ідентифікувати мене лише як чоловіка. Бо якщо я, наприклад, вдягну на голову заради приколу пухнасті вушка якоїсь тваринки, я вже не почуватимуся в безпеці, бо люди навколо починають дивитися на мене як на скаженого, а деякі хлопці-підлітки можуть навіть махати кулаками перед обличчям, як це сталося зі мною в автобусі. Мені треба виглядати і поводитися максимально звичайно та непомітно, щоб на мене не звертали багато уваги. Це тримає в рамках, в які доводиться вписуватися, щоб мене не побили, як це було в школі, чи не стежили.


Відкритою т*персоною бути некомфортно. Баристи в кав’ярнях часто питають, що я таке, хоча по мені зрозуміло, що я хлопець.


В коледжі мене як транс* персону знає лише один — наймолодший з усіх — викладач, який прийняв мене і називає за моїм ім’ям. Це створює максимальний комфорт на парах і підвищує мою успішність саме по його дисципліні. Також я учасник громадської організації і в цій ГО-шці мене приймають і не виділяють серед інших людей, тож, поки що, це єдина спільнота серед якої я можу почуватись в безпеці — на заходах і в бульбашці організації».



Донецька область (територія, підконтрольна Україні)


Відчуття безпеки серед людей:

«Доволі безпечно, але не через прийняття, а через ігнорування транс* осіб суспільством. Нас ніби не існує».


Наскільки комфортно бути відкритою транс*персоною у вашому середовищі:

«Некомфортно, адже в маленькому містечку складно знайти свою спільноту, я не знаю інших транс* осіб, немає жодних ЛГБТК+ центрів».


Рівень прийняття:

«Закриття очей на факт нашого існування. Це трошки краще, ніж відкрита ненависть, але і це не добре. Є умовно прогресивна молодь, але ті, кого я знаю, мають багато місконцепцій та стереотипів у голові. Немає опору чи несприйняття, бо немає активних транс* спільнот, тож немає чому опиратися чи не сприймати».




Житомир та Житомирська область 


«На жаль, оточуючі доволі гостро реагують на будь-які прояви «нетрадиційності».


 

«Я почуваюсь достатньо безпечно, але я не є відкритою транс*персоною, хоч і давно живу на фул-таймі (примітка: постійна гендерна репрезентація в комфортному гендері). Тож, оскільки я не є відкритою транс* людиною, не можу сказати, наскільки це комфортно. Також складно оцінити рівень сприйняття транс* людей, але згідно моєї суб’єктивної думки, сприйняття на рівні органів держави досить позитивне, а от у соціумі... Таке собі».


 

«Я з міста Бердичів. Можу сказати одне, що тут з цим дуже критично... Люди дуже стереотипні та „совкові“».




Запоріжжя та Запорізька область (територія, підконтрольна Україні)


«Зі зміненими документами відчуття безпеки підвищилося, хоча з’явився страх розкриття. Доволі багато людей досі ставляться до ЛГБТ+ людей негативно, часто серед колег використовується слово „п**ор“, а коли був менше на ЗГТ, чув в свій бік „що ти як баба“.


Я не відкриваю те, що я транс*чоловік на роботі і в суспільстві, про це відомо лише кільком людям, які чи належать до спільноти, чи знали мене роками. Були коментарі про мою фізичну тілобудову від лікарів, які спричиняли дискомфорт, а тут доволі складно було знайти френдлі (лікарів). За можливості намагаюся виглядати та поводити себе стереотипно. Хоч це і спричиняє деякий дискомфорт, проте підвищує мої власні шанси на безпечне життя.


Мені здається наше суспільство ще має пройти довгий шлях, аби хоча б розглядати транс*людей як щось звичайне, а не дикість, з якою треба боротися».


 

«Я — транс* чоловік з повним переходом у стелсі, бажання бути відкритим немає. Було би — почувався б у небезпеці.


1-2 роки тому, коли робив перехід, на щастя жодного(!) разу не стикався з трансфобами. Лікарні („Діасервіс“, „Олівія“) допомогали та підтримували. У ЦНАПІ (був у двох) я такий не перший, тож розповіли, як і що робити, з деталями. Воєнкомат не дуже розумів, що робити, проте жодних питань чи проблем, навіть на медкомісії. Мастектомію також робив у Запоріжжі, все пройшло добре. В університеті з другого разу зміг добитися зміни документів, викладачі майже одразу перейшли на нове ім’я.


Загалом, мені усюди пощастило. Проте через суцільний поганий досвід знайомих, назвати місто гарним не можу».


 

«Я транс* хлопець. Нікому з оточення не можу сказати про це, не приймуть, боюся їх втратити. Але більша частина інет друзів знають про це, і з розумінням ставляться. Всі з України».



 

«Я — транс* жінка. Мені 39 років. Я поки що не зробила 100%-вий перехід у жіночу соціальну роль. Поки що на ЗГТ, 5 місяць. Тож мій стиль та вигляд на межі між жінкою та чоловіком. Але навіть зараз я бачу, що люди дуже дивуються, бо в мене, наприклад, руде волосся, трохи тілесної нюдової помади, котрої майже не видно – жінки помічають це все, й дивуються.


Чи почуваюся я безпечно та чи ставляться до мене доброзичливо в моєму місті? Ні. Я зробила камінг-аут всім, кого знаю, але звісно все місто не знає. Рівень сприйняття транс* персон у Запоріжжі як в совку, більшість думають, що транс* персони це геї. Люди навіть не знають і не розуміють, хто ми такі».


 

«Проживаючи та навчаючись у своєму місті, не маю змоги вільно виражати себе: використовувати свої займенники, представлятися ім’ям, яке я обрав, — бо можу зіштовхнутися з нерозумінням, образами, а в гіршому випадку — і з насильством.


Не можу бути повноцінною частиною суспільства, бо уникаю контактів з людьми, які потенційно можуть бути схильні проявляти буллінг або агресію (а таких більшість, на мій погляд)».


 

«Безпечно серед людей ніколи не почувався, однак ставлення певних колективів відрізнялося від „байдуже, але ти щось дивне“ до різко негативного. Відкритою транс* персоною ніколи не був (безпосередньо про це не казав), але завжди намагався позиціонувати себе як цис чоловік.


Загалом, байдужість людей по відношенню до цієї теми вважаю позитивом (коли не лізуть з допитами, що у тебе в штанях). Отже, за моєю соціофобною оцінкою громада ставиться більш-менш байдуже до транс* людей, але зайвий раз перевіряти їх терпимість не хочеться».


 


Івано-Франківськ та Івано-Франківська область


«Не кожна людина знає, що я трансгендер (примітка: застаріла форма, зараз частіше вживається „трансгендерна людина“). Але я стараюся показати, що я є ним, або хоча б натякнути, щоб люди зрозуміли, що я не цис особа.

В моєму місті, швидше за все,  транс* персон не дуже приймають. У нас багато трансфобів. Люди не звикли до такого або вважають, що це дивно.

Про рівень прийняття — не знаю. Але зараз багато моїх знайомих приймають мене таким, яким я є».


 

«Поки не почала перехід, то сказати складно, але в оточення не буде вибору,  крім як прийняти той факт. Не думаю, що небезпечно, але й не думаю, що комфортно. Про сприйняття цікаве питання. Тут думаю, що молоді якось все одно, а от старше покоління не сприйме це як нормальне. Проте якщо я все ж важлива для них, то вони приймуть (а якщо ні, то навіщо мені люди, які не поділяють мої погляди в цьому плані? Це не політика чи економіка, де можна вічно вести різні бесіди, це моє тіло...).


Я розкрила карти одній знайомій близькі людині та одній взагалі незнайомій, але з мого міста. І який результат? Звісно, вони прийняли мій вибір, і так як одна з них вчиться на психолога, то виявляє бажання детально поговорити про це, бо не мала практики спілкування з небінарними людьми.


Чого не вистачає — це так думаю що спілкування в реальному житті (дім, робота, дім, робота, дім...), а хочеться з кимось ще й погуляти по околицях міста та парках, ось цього тут не вистачає... Тяжко жити, а вмирати заборонили ЗСУ, які мають надію на мої руки (на диво з плечей xD та знання в техніці)».



Київ


«Я не почуваюся  безпечно. Я переймаюся, що мій камінг-аут може поставити хрест на карʼєрі, тому я обираю стелс (примітка: спосіб життя, коли транс*персона не відкриває свій статус, живучи в бажаній гендерній репрезентації). Це боляче, але таким чином я можу забезпечити для себе майбутнє».

 

«Моє оточення дуже толерантне до трансгендерних людей, але мені страшно виходити за межі оточення. Бо дуже часто це закінчується образливими словами і непрошеними «порадами» від незнайомих людей, іноді є страх що можливе фізичне насильство, хоча де факто з фізичним насильством я стикалася востаннє коли жила в іншому, меншому місті».


 

«Мені некомфортно в суспільстві, в якому я зараз перебуваю. Навіть рідні сприймають мене як „Це пройде, хай пограється.“ Хоча, маю визнати, я спокійно використовую МОЇ займенники і мені щодо цього нічого не кажуть і не вказують як правильно. Також, маю зазначити, саме в моїй школі до ЛГБТ+ спільноти в цілому вчителі ставляться нормально, тобто булінгу тут не зустрінеш з цього приводу. Навіть був випадок, коли вчителька намагалася сказати гомофобному учню, що гомофобія це не ок, і скоріш за все від перейняв це батьків. До речі, вчителі немолоді».


 

«Я — гендерквірний транс*хлопець на ЗГТ — маю гарний пас, але ношу трошки задовге волосся і виглядаю „по-альтернативному“. Я завжди знав про ризики „не сподобатись“ комусь на вулиці, особливо як транс*персона — тож постійно ходжу і обертаюся через кожен шорох, не спілкуюся з незнайомцями на вулиці. Не можу сказати, що це дуже негативно впливає на моє життя — це звички ще з підліткового віку.


Тож, я почуваюся трішки небезпечніше, ніж почувала б себе цис-персона, але це не критично. Я стараюся не носити транс*/квірні прапори, широко відому символіку (винятки — якщо я йду на івенти з друзями, коли нас ціла компанія).

В квірному середовищі та в інтернеті розказую про себе відкрито, на негатив не зважаю взагалі, він мене не зачіпає. На вулиці найбільше напруження я відчуваю саме через мою гендерну репрезентацію — задовге волосся і вибір одягу.


Складно сказати (щодо рівня сприйняття), все залежить від конкретної людини. В мене не змінені документи, тож кожен раз як я мушу показувати паспорт, я голюся (але все одно видно, що в мене є волосся на обличчі) — та поступово починаю відмовлятися від гоління, приходжу просто так. Про всяк випадок в такі моменти ношу з собою копію довідки F64.0.


Стараюся не їздити міжміськими потягами аби не створювати потенційні конфліктні ситуації — по суті я стараюся не виїжджати за кордони Києва будь-яким транспортом окрім особистої машини знайомих. Іноді мені відмовляють в послугах — наприклад, одного разу магазин техніки не віддав мені товар, бо не могли підтвердити мою особистість. Довелося відмовлятися від товару, оформлювати його на друга і приходити наступного дня з другом по товар (на робітників магазину не злюся, вони просто не хотіли бути оштрафованими, якби віддали товар не тій людині).


Також я вирішив сплачувати за ВІП-банкінг в Приватбанку, аби мати одну пані-банкіра, якій не треба пояснювати хто я».


 

«Я — небінарна людина (вони/їх). Почуваюсь в небезпеці з незнайомцями 100% часу, тому використовую займенники які для них будуть виглядати „нормально“. У мене є друзі які приймають мене, вони і квір, і цисгетеро, і в їхній компанії мені трохи легше. Але часто буває відчуття, що вони використовують „правильні“ займенники, проте все одно бачать мене кимось іншим. Це пригнічує. Мене тішить, що хоча б з близькими людьми (найкращий друг та партнер) я можу бути повністю відкритими і обговорити будь-що, що стосується моєї трансгендерності та сприйняття в суспільстві без засудження. Та мені б дуже хотілось почуватися більш вільно поза межами власної квартири».

 

«Я ідентифікую себе як небінарна особа та планую маскулінізуючу ЗГТ. Загалом почуваюся безпечно, хоча іноді доводиться оглядатися на вулицях і в метро, уникаючи підозрілих типів.


З відкритістю для мене складно, оскільки я побоююся різкої реакції людей вираження мого гендеру та ідентичності. Перебуваючи у стосунках, які я класифікую як лесбійські (моя партнерка — гнк (прим. — гендерно неконформна) цис-жінка), я почуваюся в більшій безпеці у цьому контексті, ніж у контексті транс* ідентичності. Дуже хотілося б в Україні більше видимості й інклюзії транс* персон, особливо в медичній сфері — скажімо, маркери транс* френдлі клінік та лікарів».


 

«Хоча на початку переходу одного разу чоловік на вулиці причепився до мого зовнішнього вигляду, зараз я почуваюся відносно безпечно. В мене немає проблем на роботі, при отриманні послуг чи купівлі одягу. В мене змінені документи і я практично завжди одягаюся відповідно до мого гендеру. Однак я стараюся, по можливості, не відкривати свій транс* статус, оскільки іноді люди починають переходити на неправильні займенники, коли дізнаються про те, що я транс* людина. Також я одного разу спостерігала як хлопець в ком’юніті-центрі однієї організації почав висміювати і місгендерити транс* дівчину, яка нещодавно почала перехід і тому ще виглядала як хлопець».


 

«Я нікому не кажу, тільки бабусі. Вона використовує правильні займенники по відношенню до мене, але коли ми десь на публіці і вона це робить, мені дуже некомфртно, бо люди починають озиратися і витріщатися.


Я не почуваюся безпечно взагалі. Навіть коли я йшов до магазину і мав на собі значки з символікою бігендерності, двоє дорослих мужиків прокричали, що таких як я треба розстрелювати».

 

«Я — транс-хлопець і ВПО з Запорізької області. Вже другий рік живу в Києві. Тут явно маю більше однодумців, але ставлення суспільства — таке ж саме, як на малій батьківщині.


Я з певних причин усе ще маю жіночі документи, хоча вже давно не тільки є хлопцем, але й виглядаю як хлопець. Почуваюся досить безпечно, але сумно, бо житло зняти важко, будь-яка справа, де потрібні документи, тягне за собою недовірливі погляди і сумніви.  Люди також не ставляться з розумінням до прохань щодо особових займенників та імені.


І питання вже не в тому, наскільки відверто ми заявляємо про себе. Питання — наскільки люди готові і хочуть нас бачити. І от меня здається — не дуже. Їм не вистачає інформації про нас, і не спеціалізованої, а буденної, звичної... Саме тому, на мою думку, потрібно набагато більше цікавої (особливо дитячої) літератури на цю тему, про що я збираюся потурбуватися власноруч)».

 

«Почуваюся серед людей ± безпечно. Але залежить від того, чи я у своїй компанії, чи це банда якихось п’яних людей / гопників на вулиці.


Я відкритий тільки у квірних компаніях і серед своїх друзів. На роботі боюся відкриватися, бо був вже негативний досвід трансфобії на минулій роботі».


 

«Я доволі безпечно почуваюся щодо свого транс*статусу, однак іноді мені страшно, що мене не візьмуть на роботу через це або поб’ють на вулиці, бо я виглядаю недостатньо маскулінно. Мені декілька разів відмовляли у винайманні квартири через трансгендерність.


Я б сказав що бути трансгендерною персоною у Києві доволі комфортно. У мене немає друзів, майже всі мої знайомі з ЛГБТ+ спільноти, тож сприймають нормально. Пересічні люди (ставляться) нейтрально-позитивно, однак іноді різко негативно».


 

«Не дуже безпечно, є люди, які підтримують, але більшість дуже негативно ставиться. Іноді отримую погрози, хейт, побажання смерті, знущання, аутинг в інституті викладачам з метою висміяти, хоча на моїй спеціальності це мали б сприймати більш адекватно (навчаюсь в медичному університеті).  Транс*френдлі лікарів дуже мало, більшість вже 50+ і вони це не сприймають».


 

«В цілому почуваюсь безпечно, більшість із  тих, з ким я спілкуюся, знають, що я не цис, але я дуже ретельно підбираю перед ким відкриватися. На роботі такого не робив жодного разу і не планую. Спілкуюсь з іншими людьми з ЛГБТІК+ спільноти, з ними почуваюсь комфортно, до того ж їх багато. З агресією офлайн чи будь-якою ворожістю через трансгендерність не зіштовхувався, якщо не враховувати стосунків, у котрих мені зраджували та намагались „виправити“, а також домашнього насильства, котрого я регулярно зазнавав від батьків. Якось так».


 

«В цілому почуваюся безпечно, конфліктів на тему орієнтації / гендерної самоідентифікації не мала, наразі працюю на заводі та кур’єром. На заводі цілком відкрито, працівники сприймають нормально та звертаються в жіночому роді.


В плані зовнішньої репрезентації також немає проблем. Кур’єром по вихідних я працюю, не наголошуючи на своїй гендерній ідентичності, окрім, можливо, певних деталей одягу, через те що в додатку зареєстрована за паспортним ім’ям. Контакт з клієнтами мінімальний, так що мені норм.


З людьми спілкуюсь в основному онлайн, ніяких проблем немає, побудувала собі комфортне середовище. Серед знайомих, з якими спілкувалася офлайн до переходу, буває по-різному: частково прийняли, частково ні, — але значною міро в мене спілкування з ними за роки війни зійшло нанівець через розбіжність інтересів.


Щодо сприйняття транс*людей відповісти не можу, бо майже нікого іншого зі спільноти не знаю. Як я розумію, буває по-різному. Є знайомі транс* чоловіки, яким в цілому норм, є знайома дівчина, що за два роки потрапляла в конфліктні ситуації двічі, та є ще одна, яка чи не щотижня заливала перехожих з балона. Засоби самозахисту я сама не ношу, якось за рік з моменту камінг-ауту не було причин замислитися над цим».


Київська область

«Я — небінарна персона. У реальному житті серед людей не відкриті майже, у інтернеті загалом виражаю себе вільно.


Відчуття безпеки залежить від компанії. Якщо це однолітки, зазвичай роблю камінґ-аут. Якщо це дорослі люди, які тим паче мають зв’язок з моїми батьками, то це доволі небезпечно. Оцінюю загальне відчуття небезпеки на 5-6/10.


Рівень сприйняття теж залежить від компанії. Якщо це підліткові компанії (мої однолітки 16-18 років та молодші), то все добре, рівень сприйняття доволі нормальний. Якщо це мої колеги з роботи (30+ зазвичай), то вони навіть не знають, що це таке.


Почуваюся загалом нормально, за винятком соціальної ґендерної дисфорії, яка трапляється через людей, які вважають що таких, як я, не існує, або коли дізнаються мій ґендерний маркер і починають місґендерити :/


Загальна оцінка проживання небінарної персони в межах інтернету — 8/10, комфортно, класно.

У реальності — 4/10. На жаль, тут людей не обирають».


 

«У своєму місті я почуваюся відносно безпечно, хоча дуже дискомфортно. Точно не буду робити камінг-аут як трансгендерна персона перед всіма, тому що люди у маленьких містах або селах взагалі не готові до трансгендерних людей, за моїми спостереженнями.


Дуже мало інформації про трансгендерних людей у моїй області. Хоча молоді люди доволі відкриті і перед ними робити камінг аут у більшості випадків комфортно і безпечно.


Тому якщо буде більше інформації про транс* персон, а також будуть показувати і пояснювати, що це нормально — бути тим, ким ти є, то можливо тоді стате можливо не приховувати майже від усіх свою ідентичність».


 

«Живу як звичайна жінка, тобто я не афішую свій транс* статус на загал, не ношу всіляких значків, прапорців і т.п., тож пересічні люди не знають мого статусу, а зчитують мене просто як жінку. Але при цьому я час від часу відкриваюся різним людям, і з тих людей, котрі дізналися про мене, значна більшість виказує мені пряму і явну підтримку, і невелика кількість — нейтральне ставлення. Негативне ставлення проявили лише кілька людей. Одиниці. Що не становить навіть 1% з усіх, хто дізнався про мій транс* статус.


Чи комфортно бути відкритою транс* персоною? Не знаю. Я не бачу потреби акцентувати на цьому уваги, бо метою переходу для мене було і лишається звичайне життя у бажаному гендері, а не акцентування на тому, ким я народилася і ким я жила раніше. Я — жінка. І у цій соціальній ролі я почуваюсь щасливою, на відміну від попередньої».



Кропивницький та Кіровоградська область


«Почуваюся досить таки комфортно, бо вже давно вписуюся в рамки „справжнього чоловіка“. Але не почуваюся безпечно поза роботою. На своїй роботі я досить таки відкритий і багато хто знає про мій транс* статус, але це тільки на роботі.


В медичній сфері тут краще ставлення до транс* персон, ніж в Запоріжжі (чисто з мого досвіду). Єдина проблема виникає лише з гінекологами, але й їм мені вдавалося пояснити ситуацію і огляд проходив спокійно.


В державному центрі працевлаштування ставлення трохи упереджене, і спілкування з людьми незалежно від статі чи гендеру неприємне.


Загалом люди тут досить таки адекватно реагують на транс* персон, я ще не зустрічав різко негативного чи агресивного ставлення до мене саме з цієї причини. Неадекватних людей звісно вистачає, але мені пощастило з ними не зустрітися».


 

«Я не почуваюся дуже безпечно серед людей, які знають, що я транс*хлопець. Також люди навколо не сприймають це серйозно, так як я ще не зробив перехід, бо немає можливості — у Кропивницькому немає спеціалістів, що можуть надати мені F-64».




Луганськ та Луганська область (територія, окупована рф)


«Та це п***ць, за російським законодавством я тепер „внє закона“, транс перехід заборонено, допомоги ніякої немає, бо за таке можуть заарештувати. Сумую за цивілізацією».


 

«Безпеки 0, навіть друзям стрьомно казати щось, хоча іноді звертаюсь сам до себе у комфортних для мене займенниках (він/його) і на це не звертають увагу. Виходити з шафи я тут не планую, тим паче що тут це ще і небезпечно робити, через те що батьки можуть не прийняти, а я залежний від них, а по-друге, наразі тут більший вплив мають закони рф, і є закон про „пропаганду ЛГБТК+“ що теж додає градус небезпеки ((»


 

«Враховуючи усі проблеми, які зараз існують в нашому житті (і це не тільки проблеми прийняття транс* персон, а також інші), я відчуваю, що для мене дуже небезпечно бути серед інших людей. Я постійно відчуваю тривогу та постійно готуюся до захисту себе та близьких. Останнє, що я зроблю при знайомстві з новою людиною — це розповім про те, що я транс* персона.


Там, де я мешкаю, бути транс* персоною не просто некомфортно, це по суті самогубство — інакше не скажеш. Ставлення до транс* людей у моїй громаді варіює від дуже-дуже поганого до просто поганого. Іноді здається, що бути транс* персоною — це гірше, ніж бути злочинцем».




Луцьк та Волинська область


«Я відчуваю, що маю бути дуже обережною з тим, кому, як і наскільки багато я розповідаю. Я не живу як відкрита транс* персона і не хочу. Я не хочу, щоб мене сприймали як „транс* жінку“, а не як просто жінку.


Через необхідність зміни документів я періодично опиняюся в ситуаціях, коли люди не розуміють, чому я виглядаю як жінка, а ім’я в паспорті чоловіче. Поки що, на щастя, більшість ставляться до цього спокійно — можливо через те що в мене непоганий пас — але зайвий раз ризикувати мені ніколи не хочеться.


За моїми спостереженнями жінки краще нас сприймають.


Чесно кажучи, я в принципі не почуваюся безпечно серед більшості людей. Зазвичай я найбільше переймаюся тим, чи не буде в мене проблем з житлом та роботою через те, що я транс*. Навіть якщо ніхто мені нічого поганого не зробить, я впевнена, що більшість людей обрали б не наймати мене на роботу або не здавати житло, якби знали, що я транс* людина».


 

«Я почуваюся погано. Щодня боюся говорити з іншими в школі, не хочу навіть ходити туди, тому що в документах все ще вписаний мій деднейм. Мені некомфортно знаходитися у соціумі в цілому — особливо тоді коли поруч є хтось, хто знав мене до переходу. Я не відкрита транс*персона. В місті, де я живу, взагалі мало представників ЛГБТК+ спільноти».


 

«Громада в моєму місті дуже релігійна — і як всі релігійні громади вона є вкрай консервативною. Тому буття тут відкритою транс* персоною може буквально становити небезпеку для життя. ЛГБТ+ спільноту тут більшість людей не приймає, навіть велика частина молоді».


 

«Я не відкрита транс* людина, бо не знаю, як відреагують друзі та знайомі. Чесно кажучи, я трохи боюся видимості, тому про мене знають тільки двоє людей. В суспільстві я почуваюся трохи некомфортно: боюся використовувати комфортні для мене займенники у навчальних колективах та просто на вулиці».




Львів та Львівська область


«Відкрито живу як транс* дівчина, хоча я нещодавно почала перехід і маю зовнішність хлопця. Ще не стикалася з прямим негативом у свій бік. Почуваюся ± комфортно) На роботі сприймають адекватно».


 

«Почуваюся загалом безпечно, проте я не розповідаю всім, що я транс* персона. Під час взаємодії з держорганами та лікарями проблем не виникало, прямої трансфобії на собі не відчувала, хоча впевнена, що якби пасу було менше, то життя було би набагато гіршим. Якщо є пас, то проблем не виникає, максимум — нерозуміння з боку інших. Загалом, всі ставляться до транс* людей або нейтрально, або погано, проте прямо трансфобію не виражають. На мою суб’єктивну думку, Львів є одним з найбезпечніших місць для транс* людей в Україні».


 

«Почуваюся в небезпеці, хоч я і переважно закрита транс* персона (через тривожність, що зіткнуся з насильством, спрямованим на мене)».


 

«Я не відкритий транс* хлопець, проте при близькому знайомстві зазвичай роблю камінг-аут. Мені некомфортно спілкуватися с цисгетеро людьми, бо я відчуваю, що з їхнього боку мені може загрожувати небезпека».


 

«Ніколи не почуваюся в безпеці. На вулицю зараз виходжу тільки зранку та пізно увечорі, коли нема натовпу на вулицях. Сприйняття негативне, люди дивляться з презирством».


 

«В моєму середовищі я не можу бути відкритими щодо гендерної ідентичності, але є чудовий транс* клуб та друзі, що підтримують».


 

«Почуваюся більш-менш безпечно, не ховаю свідомо свій транс* статус (тільки в ситуаціях коли в мене просто немає настрою / часу пояснювати людям елементарні речі). Поки що не стикався з проявами трансфобії, проте обережно оцінюю ситуацію коли знайомлюся з новими людьми.


З лікарями навіть у державній лікарні не було проблем, ніхто не дискримінував.


Працюю з дому, тому загалом не спілкуюся з людьми поза своєю бульбашкою і не можу достатньо точно оцінити ставлення суспільства. Але від тих людей, з ким я спілкуюся, отримував тільки підтримку».


 

«Небезпечних випадків не пригадую, проте стараюся не розголошувати інформацію про свою трансгендерність без потреби. Почуваюся доволі безпечно як FtM, але не думаю, що мені було б так само безпечно, якби я був MtF:( (примітка: застарілі терміни, які однак іноді вживаються на позначенння транс* чоловіків та жінок)


Живу в своїй бульбашці, стараюся з неї не виходити, тож можу судити здебільшого про рівень прийняття серед моїх близьких. Навіть їм потрібен був тривалий час, щоб зрозуміти і прийняти мене.


Іноді отримую незвичні питання від малознайомих людей, наприклад, нових колег чи патрульних, але вони всі ввічливі і запитують лише для того, щоб краще мене зрозуміти, що навіть приємно. Лікарі теж ввічливі і толерантні, хоч не завжди знають протокол допомоги транс* людям».




Миколаїв та Миколаївська область


«Мені було відносно некомфортно серед людей, навіть якщо був зовнішній пас. Бо тільки-но я щось говорив (і люди чули мій голос), вони одразу вибачалися і називали мене дівчиною. Я не був відкритою транс* персоною з цієї причини, а також через страх пліток чи прямого осуду.


Я поки що не зробив камінг-аут моїй родині і це ще одна причина, чому я не хочу робити свій статус публичним, так би мовити.


Щодо прийняття — мене приймали і нормально до мене ставилися тільки ЛГБТ люди та декілька небінарних людей. Інші або просто не сперечалися, коли я представлявся „чоловічим“ ім’ям, або ж починали докопуватися».




Одеса та Одеська область


«Я — транс*дівчина, мені 17 років. Почуваюся достатньо безпечно серед людей, мої батьки та друзі мене підтримують. Я не прямо на сто відсотків відкрита, але в мене довге волосся, я маю манікюр та фемінний одяг. Максимум, що відбувається як реакція на це — люди дивляться на мене дивно, але іноді я навіть компліменти отримую.


Я би сказала, що до транс* персон у моєму районі Одеси ставляться нейтрально, але в мене немає інформації про досвід інших транс* чи небінарних персон там, де я живу».


 

«Я не почуваюся безпечно в суспільстві, постійно якісь до***ки з боку знайомих, косі погляди незнайомців на вулиці. В Одесі не варто бути відкритою транс* людиною. Вас будуть чмирити, обзивати за вашою ж спиною. Ставлення до транс* людей дуже негативне. Тільки друзі ставляться до мене нормально, принаймні після камінг-ауту в наших стосунках нічого не змінилося».


 

«Я — транс* хлопець. Відкрився як транс* персона десь півтора роки тому і почав вести свій блог у ТікТоці та Інстаграмі. Перехід почав 11 місяців тому. На ЗГТ вже 8 місяців. За весь цей час на мене вилилося дуже багато хейту в соціальних мережах: ненависть, нерозуміння, погрози, булінг. Бажали мені смерті, відправляли на «бахмут» і на нуль, і так далі. Спочатку мене дуже зачіпало це все, але потім я просто перестав звертати увагу, припинив брати це близько до серця.


Реальне життя та соцмережі дуже сильно відрізняються, це абсолютно різні речі. В житті я ще жодного разу не зустрічав такого хейту, такої ненависті, як у соцмережах. У житті все лояльніше і толерантніше. Люди спокійно реагують, якщо дізнаються (швидше за все, вони просто не говорять те, що насправді хочуть сказати, бо в житті складніше це зробити, ніж написати гнівні коментарі в ТікТоці). Але на мій подив, навіть у державних установах — всіх, де я тільки не бував — до мене ставилися досить толерантно і добре, без упереджень і ненависті. Не було у їхніх поглядах ненависті чи ще чогось подібного. Деякі люди розпитували мене з цікавості, я розповідав, і було помітно, що для них ця тема дійсно нова та цікава.


Я живу в маленькому місті, тут майже всі знають одне одного, і тому було страшно — бо мене знає дуже багато людей, дуже багато знайомих у цьому місті. Ті, хто на мене підписані в соцмережах, знають про мене, ми постійно вітаємося, коли бачимося в місті, всі привітні. Але ті, хто не знають про мою ідентичність, про перехід, коли бачать мене в місті, досі можуть звернутися до мене по деднейму, хоча в мене вже росте борода і голос змінився, і зовнішність. Тож я в таких ситуаціях або не звертаю увагу на людину, або просто кажу, що вони помилилися, коли вони прямо підходять до мене. І вони самі розуміють, що щось не те.


Щодо безпеки: я ніколи не відчуваю себе в безпеці, коли виходжу на вулицю, особливо коли я ходжу в спортзал. Я дуже боюся, що хтось з хлопців/чоловіків в роздягальні запідозрить або дізнається, що я не цис, а транс* — і в мене будуть проблеми. Це постійне відчуття небезпеки, дискомфорту у громадських місцях, особливо в туалетах. Кожен день я живу у страху, що мене можуть просто побити десь на вулиці, зґвалтувати в роздягальні чи туалеті, або навіть вбити.

Було чимало ситуацій, коли я просто стояв на вулиці, нікого не чіпав — і раптом до мене підходили якісь «мужики» та починали докопуватись, з будь-яких причин, погрожувати мені. Один подумав, що я гей, бо в мене 2 сережки в одному вусі, і за його словами, я «чучело» (не буду лаятись, там було інше слово), а не хлопець, бо ношу звичайні сережки і ланцюжок, отже виглядаю «по-гейськи» і можу отримати «люлєй».


Особливо страшно бути відкритим транс* хлопцем у настільки маленькому місті. Тут кожен може комусь розповісти, десь просто проговоритися — і дуже швидко про це знатимуть всі.

Тому, хоч я і роблю вигляд, що мені абсолютно байдуже і не страшно, хоч я спокійно пересуваюся вулицями, всередині я завжди боюся за своє життя, просто через те, ким я є. Поки що всі ті, хто про мене знають в цьому місті і з ким я спілкуюся, ставляться до мене дуже добре і толерантно (лояльно), але навіть знаючи про це, я все одно не почуваюся безпечно».


 

«Не дивлячись на те, що я не на ЗГТ, в мене ніколи не виникало ситуацій із загрозами. В університеті всі мене знають як хлопця. Вчителі теж ставляться нормально. Єдина проблема — це постійна дисфорія. Тут живе багато транс* персон, тож знайомих вистачає».


 

«Я вважаю, що завжди маю виявляти пильність, коди перебуваю серед інших людей, бо якщо вони дізнаються що я транс*, то можуть мене скривдити або пошкодити мої речі. Батьки мене прийняли, бро теж, але іншим я поки що не відкривався».


 

«Я не відкрита транс* дівчина, проте всі мої близькі знайомі знають. Серед людей я почуваюся не зовсім безпечно, тому більш спокійно поводжуся лише у компанії друзів. Через більшу кількість жінок у моєму оточенні я б сказала, що останні виявляють більшу емпатію до моєї ситуації. Натомість, у компанії чоловіків я завжди почуваюся не в своїй тарілці».


 

«Наразі майже все моє оточення знає хто я, тому проблем немає. Нещодавно був у лікарні, лікарі прекрасно мене прийняли, хоч і були деякі недоречні слова (наприклад: „Ви ж будете народжувати, у вас же матка!“, „Та ти не поспішай з операціями, може знову щось в голову стрельне і захочеш повернути (жіночу) стать!“). Але це не з поганими намірами, а лише через недостатню кількість знань. В цілому, все було супер і я не уявляв, що настільки (коли змінював документи, у 2019, було набагато гірше, бо деякі ставилися до мене як до чогось „середнього“, деякі відмовлялися приймати мене, бо вони віруючі і через віру не можуть і т.д.).


З навчанням теж краще: якщо у 2016 році мене вигнали з навчального закладу через те, що я транс* людина, то в коледжі та інституті всі знали і чудово мене сприймали (випустився у минулому році).


Та загалом, все менше і менше дурниць чую від людей, які знають про мене, і це приємно».




Полтава та Полтавська область


«Після змін на ЗГТ і документів почуваюся безпечно. До цього — ні. Я не відкритий транс* чоловік, знає тільки найближче коло людей. В університеті викладачі та інші працівники, які бачили мої документи, сприйняли нормально, це було безпечно, вони раді були допомогти мені в ситуаціях, пов’язаних з документами та з тим, щоб вчителі правильно до мене зверталися.


Не знаю яке сприйняття транс*персон в моїй громаді. Напевно всі думають що нас не існує і це щось, характерне тільки для великих міст. Якщо не виділяєшся зовнішньо, люди ставляться спокійно. Серед підлітків багато людей, які відкриті до ЛГБТ. Але я з ними не спілкуюся, щоб знати точно».


 

«Почуваюся цілком безпечно, однак уникаю роздягалень, басейнів, пляжів. Але я це роблю не через відчуття небезпеки, а через дисфорію.


80% людей, з якими я стикаюся, реагують адекватно або розпитують з цікавості. Дехто закотує очі, цокає язиком, але вони не лізуть до мене. Дехто нав’язує релігійні погляди, відкрито засуджує, розповідає про мене іншим. З боку лікарів зустрівся з осудом лише один раз.


Найчастіше мене вважають диваком, але не в негативному сенсі».




Рівне та Рівненська область


«Я не почуваюся в безпеці. Некомфортно (всюди графіті правої молоді). Не знаю інших транс* людей тут, крім себе».




Суми та Сумська область


«Серед людей почуваюся достатньо безпечно, але не дуже відкриваюся, тому що боюсь косих поглядів і можливих неадекватних реакцій. Думаю, що більшість молоді сприймає все це нормально, чого не можу сказати за старше покоління, але всюди є неадекватні люди. Все залежить від конкретної людини та її світогляду».




Тернопіль та Тернопільська область


«Я — транс* дівчина. В соціумі бути відкритою транс*персоною доволі небезпечно на мою думку, тому для більшості нових знайомих я одразу представляюся як (цис) дівчина. Часом це викликає проблеми. Деякі люди просто припиняють спілкування, коли я кажу, що я транс* персона. Соціум загалом доволі квірфобний, але значна частина молоді вже є толерантною і це явний плюс».


 

«Я почуваюся відносно безпечно, якщо мова йде про фізичну безпеку, бо зазвичай мене сприймають як аґаб (Примітка: слово, похідне від англійської абревіатури „assigned girl at birth“ — тобто, сприймають як цис дівчину) і я вживаю неправильні займенники та ім’я по відношенню до себе у більшості кіл спілкування. Іноді я використовую якесь інше ім’я, не те, яке у документах, але й не те яке мені найбільш комфортне, щоби почуватися трохи краще, коли контактую з незнайомими людьми.


Я не почуваюся достатньо безпечно щоби бути відкритими у спілкуванні з більшістю людей. Я можу бути собою лише серед друзів та у квірних спільнотах. Один член сім’ї знає про мою ідентичність і ставиться нейтрально, але прикидається, що цього немає. Інший член сім’ї негативно реагує, коли мова йде про транс* людей.


Через дискомфорт (породжений моєю небінарністю та постійними упередженнями оточення) та інші проблеми, у мене з раннього дитинства є труднощі із соціалізацією. Тож я контактую з людьми значно менше за інших і є мало видимими у суспільстві.


Я ніколи не почуваюся комфортно за межами дому. Я відчуваю, що не можу бути собою у своєму тілі, і це не стає перешкодою лише у спілкуванні з котами та у спілкуванні з іншими людьми через інтернет. Я досі не стикалися з транс* людьми поза квірними колами. У моєму регіоні я знайомі з однією відкритою транс* людиною, однією частково відкритою транс* людиною, та кількома іншими, про яких я нічого не знаю за межами квір спільноти. У навчальних закладах та на робочих місцях я стикалася з відкритою гомофобією та трансфобією набагато частіше, ніж з підтримкою ЛГБТК+. Я почуваюся самотньо та виключено.»




Ужгород та Закарпатська область


«Серед людей мені буває страшно, що мене поб’ють, проте такого ще не траплялося. Часто бачу нерозуміння на обличчях інших людей (напр, коли в медзакладах лікар/ки дізнаються мої паспортні дані)».




Харків та Харківська область (територія, підконтрольна Україні)


«Лише моя кохана людина знає що я транс* хлопець, тому можу бути необ’єктивним, відпвідаючи на це питання.


На мою думку, у Харкові люди більш відкриті до сприйняття квір персон, і транс* людей зокрема, ніж у містах та селах нашої області чи у районних центрах. Але все ще лишаються люди, які ставляться вороже до всіх, хто виглядає або поводиться не так, як вони звикли, навіть якщо це нікого не зачіпає.


Зі свого досвіду, можу назвати місто Дніпро як приклад максимального несприйняття інакшості. В мене незвична зачіска. І якщо в Харкові чи навіть області практично нікому не було до цього діла, то в Дніпрі багато незнайомих людей намагались якось мене зачепити, виявляли ворожість навіть тоді, коли я просто йшов повз них. Гадаю, якби я виглядав ще більш схоже на свій гендер, то агресії було би ще більше».


 

«Я не відкрита транс* людина, але часто стикаюся з побутовою трансфобією з боку членів родини чи мешканців свого району. Наше суспільство не сприймає трансґендерність як щось більше, ніж просто привід для жартів. Через це я б не наважився бути відкритим транс* хлопцем тут».


 

«Почуваюся не дуже безпечно, бо розумію, що привертаю увагу до себе (я вже на ЗГТ).

Часто ловлю дивні погляди людей, але, на щастя, ще не було неприємних ситуацій. Моє оточення ставиться до мене здебільшого добре, лише дехто нейтрально. Взагалі, я не дуже це афішую, але велика кількість людей знають мене.


Також в перспективі я планую зібрати свій творчій колектив та на першій зустрічі зробити камінг-аут. Я хочу відразу розставити всі крапки над „і“. Трохи хвилююся з цього приводу, тому що є декілька незнайомих людей та людей старшого віку, які можуть це не зрозуміти.


Але для мене це абсолютно зрозуміла ситуація. Завдяки моїй відкритості до близьких людей, вони змогли змінити свою позицію щодо ЛГБТК+ людей та почали ставитися до них із більшим розумінням. Тому сподіваюся, що і новим людям у своєму житті я зможу це пояснити».


 

«Я — транс* хлопець до переходу, але незнайомі люди часто сприймають мене як (цис) хлопця, поки не почують мій голос. Однак через трохи неформальний стиль, я іноді чую на свою адресу щось на кшталт „п***р, гей, жіночний хлопець“ тощо.


Почуваюся серед людей по-різному, бо по деяких начебто видно, що вони точно френдлі, хоча судити за зовнішністю не ок — але що є, то є. Частіше добре ставляться жінки/дівчата, але є й чоловіки — на жаль, у меншій кількості з якоїсь причини. А от якщо поруч йде якась компанія „бидло мужиків“ (вибачте за терміни, просто саме так їх часто називають у соціумі) в „адіку“ і з пивом у руці, а я йду сам, то стає не тільки некомфортно, але й реально страшно. Від них часто летять якісь некоректні гомофобні висловлювання, але великих сутичок не було, на щастя. Я зазвичай просто не реагую і йду собі далі, нікого не чіпаючи.


Якщо підсумовувати, взяти до уваги всіх людей та спробувати виділити відсоткове співвідношення — то ставлення до транс* персон десь 60/40, на жаль, на користь поганого ставлення».



Харківська область (територія, окупована рф)


«Я не почуваюся безпечно серед людей взагалі. Усе життя страждаю від булінгу, ненависті та неприйняття у більшості випадків.


Я можу відкритися дуже малій кількості людей, бо страх завжди переважає. Тому більшу частину життя мені доводилося брехати людям у вічі, що я в порядку і що я щасливий.


Рівень прийняття майже нульовий. Одиниці можуть нормально ставитись. Або тільки люди зі спільноти».



Хмельницький та Хмельницька область


«Конкретно зараз, коли почав перехід, люди ставляться на диво нормально. Партнер мене підтримує. Але єдиний друг мене відмовився приймати і називати в тому роді і тим іменем, які я вказав. Трансфобом виявився. Тому друзів у мене тепер немає. До цього також були трансфобні друзі, знайомі, одногрупники, які сміялися з мене і знецінювали, переконували, що я не мужик аж ніяк, бо члена нема і дуже емоційний. Родичі — гомотрансфоби радикальні. Вимотали нерви мені. Я з ними нарешті перестав спілкуватися, бо дуже токсичні. Є знайомі (норміси, аутисти цисгетеро) в інтернеті, які нормально ставляться, жодних питань у них не було.


В медицині: в приватних клініках, навіть коли по декларації безкоштовно до них приходжу, все одно нормальна адекватна реакція. Мені трохи незручно, коли лікарі у медзакладі про мене іншим колегам кажуть, використовуючи паспортну стать та імʼя, але напевно треба... При цьому ніхто трансфобію не проявляв, бажали мені удачі, здійснити свою мрію. В державних медзакладах дивляться налякано, здивовано, розгублено, коли дізнаються моє ПІБ по паспорту. Але трансфобії я тут теж не зустрів, просто мовчки роблять свою роботу.


В ПНД як в ПНД)) Мусив розказати деталі, але ворожості не помітив. Максимум — здивування. Але дивні правила в них для отримання f64.0. Спочатку дали просто консультативний висновок, а щоб саме довідку потрібну і форму отримати, сказали пройти деяких лікарів, щоб нібито виключити іншу патологію. Але що ЛОР може виключити — я не знаю))) Можливо, це тільки в нас таке. Але поки ніхто за стаціонар не казав (Примітка: не направляв до психіатричного стаціонару, як це вимагали за старою процедурою).


Навчаюся в приватній академії, викладачі адекватно відреагували, називають мене так, як я прошу. Один одногрупник, скажімо так, у***ан конкретний, він цисгетеро, мужлан типовий. Сміявся, розпитував інших одногрупниць, чи хлопчик я чи дівчинка, хіхікав тощо. Я при цьому був онлайн і не чув. Передивлявся запис лекції і тоді виявив це... Боюся його та інших чоловіків в групі. Не знаю наскільки вони небезпечні для мене. Заняття допізна проводяться, але якщо світла не буде вдома, то доведеться йти в академію і невідомо, як на мене відреагують... Дівчата адекватні, чоловіки — коли як.


На пошті адекватно реагують, коли паспорт показую. Привітні, все норм. Але може це мені так поталанило))»


 

«Почала перехід два роки тому — і так сталося, що в цей час почалася війна, тому це трохи ускладнило все.


В Хмельницькому немає компетентних лікарів, які знаються на трансгендерності, тому довелося звертатися до лікарів з інших областей.


З юридичного боку теж таке відчуття було, що я — перша людина, яка це тут проходить, бо ніхто не знав, що і як робити, доводилося все пояснювати самій. На щастя, мені вистачило одного року, щоб змінити майже всі важливі документи.


Про свою особливість розповідаю тільки близьким людям і тим, кому довіряю, або хто самі належать до спільноти. Поки що не працюю, тому важко сказати, як буде з роботою, але страшно, боюсь зіштовхнутися з булінгом і дискримінацією, а також з насильством.

В цілому, в моєму оточенні мене майже всі прийняли і підтримують, але я максимально обережна, коли відкриваюся людям».


 

«Не дуже безпечно, якщо брати до уваги, що в моєму місті дуже багато людей, які це не приймають. Але можливо знайти людей, які зрозуміють. Мені не дуже комфортно бути відкритою тут, можу це дозволити собі тільки з близькими людьми. Рівень прийняття 0/10».




Черкаси та Черкаська область


«Почуваюся досить комфортно, тому що більша частина людей в моєму оточенні позитивно сприймають мене як транс* персону і підтримують».


 

«Жахливо. Мене приймають тільки близькі друзі та моя дівчина. Інші люди, коли дізнаються, одразу відвертаються та бекають в мій бік. Мені дуже некомфортно говорити малознайомим людям, що я транс* хлопець, тому найчастіше я просто це приховую, бо і так більшість сприймають мене як цис хлопця.


Можу сказати, що мало хто це приймає в регіоні, де я проживаю. Окрім осуду інших реакцій нема — як серед старших людей, так і серед підлітків».




Інші країни


«Наразі я перебуваю у Німечинні. Як тут ставляться до цього всього? Можу сказати що більша частина моїх знайомих чи друзів тут, українців та німців, абсолютно адекватно ставляться до моєї трансгендерності.


У моєму класі є німкеня, з якою я добре спілкуюся. Вона мене підтримала у цьому контексті та жодним чином не засуджує. Також я маю двох подруг з України, одна з Харкова, а інша з Чернігова. Ці дві дівчини, коли я розповів їм про свій транс* статус, одразу сприйняли це дуже чудово та позитивно! Батьки однієї з двох подруг мене прийняли. Ну як... швидше за все, зрозуміли. Стосовно мами другої подруги, я поки що не знаю. Ця подруга мені сказала: „Слухай, мене мати вчора питала про тебе. Вона помічає те, як ти вдягаєшся, яка в тебе манера говорити тощо. І я підозрюю що вона здогадалася про твою трансгендерність. Чи можу я підтвердити для неї цю інформацію з твого дозволу?“ Я дозволив звісно ж. Але я все ще не знаю, як її мама відреагувала — та й мені байдуже. Ті люди, яким я дійсно потрібен, будуть мене приймати таким, яким я є».


 

«Я родом з Полтави, це маленьке місто, і там бути видимою взагалі не можна, то просто небезпечно. Наразі я проживаю в Європі, тут загалом толерантність, але багато чого залежить від міста, де ти живеш, та людей. В безпеці не почуваюся, на жаль».



 

«Я із Запоріжжя, але зараз проживаю закордоном. Я фем-небінарні афаб, що напевно полегшує моє життя як трансґендерної людини, але не до кінця.


Камінг-аут я зробили лише перед друзями та знайомими в інтернеті, а новим знайомим з реального життя досі складно говорити про свої комфортні займенники та в цілому зробити камінг-аут, навіть у своїй родині.


Я мали досвід дружби з хлопцем, який теж належить до ЛГБТК+ спільноти і має трансґендерних друзів, але мою ситуацію він не був здатен сприйняти серйозно. Він з насмішкою розповів про мою трансґендерність усім своїм гомофобним друзям! Через це я зараз маю проблеми у школі, мене уникають та відслідковують мої соцмережі, тому вже кілька місяців мені доводиться маскуватися, ніби цього всього не було і я звичайна цис дівчина.


Проте коли я приїжджали до Запоріжжя, там у мене були проблеми навіть з незнайомцями, які просто підслухали, які займенники я по відношенню до себе використовую. Зазвичай, це були підлітки. Отже, я загалом не почуваюся достатньо комфортно, за виключенням приватних розмов з транс* френдлі друзями».




bottom of page